| ACM |
 |
|
|
|
| Навігація |
|
|
|
|
| Теми форуму |
 |
|
|
|
| Чи знали ви, що... ? (beta) |
|
|
| Людське серце створює тиск, здатний розбризкати кров на відстань в 10 метрів! |
|
| Події |
| Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Нд |
|
|
|
|
1 |
2 |
3 |
| 4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
9 |
10 |
| 11 |
12 |
13 |
14 |
15 |
16 |
17 |
| 18 |
19 |
20 |
21 |
22 |
23 |
24 |
| 25 |
26 |
27 |
28 |
29 |
30 |
31 |
|
|
|
|
|
|
|
 Birthday(s):
|
|
 |
Львів’яни взяли "золото". Газета "Каменяр". |
|
Обговорення Львів’яни взяли "золото" Команда зі спортивного програмування Львівського національного університету імені Івана Франка у складі Василя Білецького, Остапа Коркуни та Руслана Бабілі завоювала вперше в історії України одну з 4-х золотих медалей студентського командного Чемпіонату світу з програмування, що пройшов під егідою ACM (Association for Computing Machinery). 32-й фінал світових змагань відбувся 9 квітня 2008 р. в місті Банф (Альберта, Канада). У відбіркових турах чемпіонату 2008 року стартували 6 700 команд з 1821 університету 83 країн, до фіналу відібрано 100 команд.
Хлопці переконливо випередили університетські команди Прінстона, Гарварду та інших провідних університетів світу.
Наш кореспондент зустрівся із Василем Білецьким та Русланом Бабілею, щоб більше дізнатися про подію та про цей незвичний вид спорту. Сьогодні спортивне програмування як інтелектуальний вид спорту дедалі більше набуває популярності в Україні і, особливо, після перемоги наших хлопців у Канаді.
Львівські студенти привернули до себе увагу експертів зі спортивного програмування близько двох років тому, коли на інтернет-контест серверах несподівано яскраво виявив себе самородок Василь Білецький, дотепер не відомий у середовищі спортивного програмування.
– Як сталося, що ви почали захоплюватися таким цікавим та незвичним видом спорту?
Василь:
– Про спортивне програмування ми дізналися завдяки Інтернету, зовсім недавно – чотири року тому. На той час в Україні воно було слабко розвинене. Тільки в Києві та в окремих містах на сході України вже діяли центри АСМ (Association for Computing Machinery). А на теренах Західної України цим ніхто не займався. От ми самі й почали займатися. Спершу не дуже вдавалося. Ми їздили на фінал чемпіонату України і дивувалися, як хлопці можуть демонструвати такі високі результати, але з часом, тренуючись, досягли певного рівня.
– Василю, ти тоді був студентом?
Василь:
– Так. Це було у 2004 році, коли я вчився на четвертому курсі факультету прикладної математики. Усі, хто займається спортом, знають, що це вже дуже пізно. Якщо порівнювати, наприклад, із київськими командами, які (так історично складалося) мали б показувати кращі від нас результати, то там хлопці займаються з 6 – 7 класу. У киян порівняно добре організована підготовка. Спочатку беруть участь у шкільних олімпіадах всеукраїнського та міжнародного рівнів з програмування, далі займаються у ВНЗ.
Тож як четвертокурсник я значно відставав за рівнем досвіду від киян (сміється), бо тоді просто прочитав в Інтернеті інформацію про спортивне програмування, що мене й зацікавило.
– Сьогодні дуже багато молодих людей не обізнані з таким, скажімо, незвичним видом спортивної діяльності… Чи можна його порівнювати з традиційними спортивними видами, чи це все-таки різновид інтелектуальної діяльності, яку сформували сучасні реалії технологічного розвитку інформаційного суспільства. Як зростало ваше зацікавлення спортивним програмуванням?
Василь:
– Спочатку було зацікавлення, захоплення. Ми заради розваги їздили на змагання в Київ, по Україні. Уперше я, до речі, побував в Одесі, на морі, коли брав участь у Кубку України з програмування, де ми сенсаційно посіли третє місце (я тоді вже був п’ятикурсником).
А вже пізніше, коли почали серйозно займатися, наше захоплення переросло у спорт. Ми регулярно організовували тренування, тренінги.
Коли я навчався в аспірантурі, ми створили команду разом із Русланом та Остапом. Постійно тренувалися разом. Торік нам не вдалося пройти півфінал і ми посіли шосте місце на світових змаганнях у Бухаресті (Румунія).
А вже цього року досягли хорошого рівня та мали відмінний результат – зайняли перше місце в Україні, перше місце в Східній Європі і взяли золоту медаль на першості світу.
– Руслане, а як ти себе знайшов у цьому незвичному виді спорту?
Руслан:
– Спершу брав участь у шкільних олімпіадах з інформатики. На першості області посів призове місце. Зауважу, що загальні олімпіади, що їх проводять у школах, далекі від спортивного програмування, оскільки мають свої суб’єктивні аспекти.
Коли почав навчатися в універі, знав, що раз на рік проводять олімпіади з багатьох предметів. А вже на другому курсі від хлопців дізнався про деякі сайти ACM і почав цікавитися. Ми тоді виступали в різних командах. Захоплення переросло в спорт: змагання дають змогу покращувати результат. Інтернет дає можливість побачити, які результати в інших команд та учасників.
– Якими були твої перші результати?
Руслан:
– Навчаючись на другому курсі, посів третє місце на змаганнях, які проводила комп’ютерна академія «ШАГ».
– На перший погляд, спортивне програмування виглядає такою собі катакомбною діяльністю: посвячені нечисельні групки людей займаються незрозумілою для широкого загалу діяльністю, збираються у визначених місцях, проводять закриті тренінги, а пізніше масово збираються під час змагань у різних містах України, різних регіонах світу. Люди чимось одержимі, мають свої ціннісні критерії, високий загальносвітовий рівень…
Як цей вид спорту котирується в Україні? Чи можна його прирівнювати до наукової діяльності, чи до зацікавлень світових корпорацій, що спеціалізуються на технологіях інформаційного суспільства, чи це вже різновид сучасного спорту, який ще торує собі шлях у світі спорту? Можливо, у майбутньому побачимо його у програмі Олімпійських ігор.
Якщо спортивне програмування вважатимуть різновидом спорту, то це кардинально змінить сприйняття класичного розуміння спорту як такого, його природи. Ще з античних часів спорт сприймали в таких оцінних критеріях, як сила волі, м’язи, фізичні навантаження, стратегія та тактика опорно-рухових дій тощо. Розумово-мисленнєві реакції відігравали незначну і тільки компонентну роль, оскільки образ спортсмена асоціювали з виглядом, наприклад, м’язів та швидкістю фізичних дій спортсмена. Нині стаємо свідками виникнення докорінно іншої спортивної діяльності, де, приміром, така оцінна категорія, як «сила», цілковито, на 100% переходить в інтелект і є індикатором того, що світ змінюється…
Василь:
– Трохи історії розвитку цих змагань. Вони зародилися у Сполучених Штатах, коли між різними університетами організовували змагання. Пізніше було проведено міжнародну олімпіаду. Згодом долучилися університетські центри Канади, європейських країн та інших регіонів світу. А з 90-х років у змаганнях беруть участь українські команди.
2000 року в Україні уперше відбувалася олімпіада з АСМ. Нині олімпіади з АСМ підтримує МОН України і АСМ радше розглядають як освітньо-наукову діяльність. Є наказ міністерства, відповідно, кожен Університет скеровує команду на олімпіаду. Немає масового захоплення спортивним програмуванням. Збоку це справді виглядає так, що когорта людей займається незрозумілою діяльністю: з чогось тішаться, щось розв’язують. І багато хто робить великі очі, коли йому говорять про АСМ. Але поступово воно переростає у спортивний вид, у шоу, де змагаються команди.
У мене залишилися яскраві враження від фіналу командного чемпіонату світу з програмування в Канаді, коли телекомпанії транслювали це дійство упродовж п’яти годин. Були глядачі, які вболівали за свої команди. На Заході, зокрема в США, розвинені мережі кібер-кав’ярень, де збираються фанати АСМ. Отже, можна стверджувати, що це не просто освітньо-наукова діяльність, а сформований традицією різновид спорту, і досить важкий (5 годин біля комп’ютера в закритому просторі, високе психологічне напруження тощо), з набором класичних спортивних атрибутів (трибуни, глядачі, фанати, шоу-індустрія, медіа-кампанії тощо).
Щодо Олімпійських ігор, то розглянемо за приклад такий вид спорту, як кьорлінг. Він теж не потребує значної фізичної підготовки, увагу акцентують на тренуваннях, наскільки точно відшліфовано рухи та відстані. Тут уже втрачається античний стереотип сприйняття спорту. Думаю, цілком реально, що спортивне програмування увійде в програму Олімпійських ігор. Нині більше людей ним цікавиться власне через ІТ-індустрію. Фірми знають, що можуть узяти на роботу випускника технікуму чи університету, який брав участь в олімпіадах навіть всеукраїнського рівня, і це багато про що свідчить.
Є багато інтернет-сайтів, де кожен має особистий рейтинг, оскільки проводять індивідуальні он-лайн змагання. Наприклад, європейські фірми, запрошуючи на роботу, під час співбесіди це враховують. Якщо у вас хороший рейтинг, вам достатньо показати свою сторінку, і вони беруть на роботу без жодних інших додаткових рекомендацій. Це значить, що багато хто з нас може отримати роботу в Лондоні чи в Нью-Йорку. Поки що в Україні такого немає. Але, думаю, це питання часу.
– Яка специфіка проведення світових змагань? Як вам вдалося вийти у фінал?
– Зазначу, що команда із Західної України вперше пробилася до фіналу чемпіонату світу в Канаді. Дотепер їздили кияни. Було завдання-мінімум – пройти до фіналу. Досить багато часу витратили на тренування. Я багато читав в Інтернеті про специфіку підготовки до змагань.
Коли ми перемогли у півфіналі, то вже виконали завдання-мінімум. Тоді я зрозумів, що можна спробувати здобути медалі у фіналі світових змагань. Готуючись, ми тренувалися майже щодня, робили вимушені перерви для відпочинку. Відповідно, перед самим фіналом були в хорошій формі. Тому я розраховував на медаль, хоча всяке могло бути.
Враження від фіналу – тільки найкращі.
– Якою була програма фіналу?
– Фінал тривав упродовж тижня, і тільки останнього дня відбувалися змагання, що традиційно тривали 5 годин. А доти була насичена культурна програма (екскурсії по Канаді, катання на лижах тощо) та тренування (щоб учасники могли адаптуватися до нового місця, звикнути до комп’ютерів, апробувати систему, призвичаїтися до умов тощо).
І це дуже добре, бо, приїхавши, можна спокійно акліматизуватися, звикнути до іншого клімату, країни та часового поясу.
До слова, ІВМ вклав в організацію олімпіади 2 млн доларів, якщо взяти до уваги, що є сто команд, кожна делегація команд нараховувала до десяти осіб разом із тренером. Ми – єдина команда, яка приїхала без тренера (сміється). Хлопці з Росії були із проректорами своїх ВНЗ, а з хлопцями з Петрозаводська приїхав колишній ректор їхнього університету.
Отже, наша команда із трьох осіб виглядала доволі скромно. Коли мене запитували, то я жартував, що ви ще тіштеся, що ми приїхали троє, а не двоє.
Організували змагання на високому рівні. Загалом 400 – 500 осіб прибуло до канадського міста Банф (Альберта) на чемпіонат світу. Проживали в найдорожчому і найгарнішому готелі Канади.
ІВМ уже понад десять років є офіційним спонсором фіналів світових змагань із спортивного програмування. Щороку дедалі більше команд у фіналі. Торік – понад 80 команд, цьогоріч – сто. Тобто є тенденція до зростання чисельності і команди, і глядачів, з одного боку, а з іншого – також зростає зацікавлення з боку світових спонсорів та медіа.
– Яким чином вибирають місто, де проводитимуть фінал світової першості?
– Схема дещо схожа на ту, яка діє під час підготовки до Олімпійських ігор. Тільки тут її проводять впродовж коротшого терміну. Одразу на церемонії нагородження під час цьогорічної олімпіади повідомили про вибір наступного міста проведення світових змагань – Стокгольм, Швеція. Власне, туди нас запросили вже як гостей. На кожній арені, де відбуваються світові змагання, є місце для запрошених гостей, з якого вони можуть спостерігати за цим видовищним шоу, яке створюють телеоператори та фотографи.
На змаганнях глядачі можуть спостерігати за п’ятигодинним перебігом змагань і завдяки електронним табло фіксувати результати.
– А хто організатор цих змагань?
– АСМ (Association for Computing Machinery) є своєрідним організаційним комітетом, вона провела вже 32-й командний чемпіонат світу з програмування. Ці чемпіонати відбуваються за спонсорської підтримки ІВМ.
– За яким принципом проводять відбіркові кола?
– Організатори ділять усю планету на так звані регіони. У кожному регіоні проводять свій півфінал. Кожен регіон має свою квоту – кількість команд, що візьмуть участь від регіону у фіналі світової першості. Ми належимо до південно-східноєвропейського регіону. Хоча українські команди виступають за останні роки набагато краще, його центром обрано місто Бухарест (Румунія).
– Чому так склалося?
– Тому що румуни мають представництво ІВМ у себе, а в нас, в Україні, його, на жаль, немає. Тому організаторам набагато легше проводити змагання в Бухаресті. Так уже традиційно склалося, що на базі бухарестської Політехніки чимало років поспіль проводять півфінали світу.
– !?
– З півфіналу світу нашого регіону світу є тільки одна команда, яка може взяти участь у фіналі – тільки переможець півфіналу, однак щороку дають додаткові місця. Зазвичай, нашому регіону дають ще додаткове місце для команди, що посіла друге місце у півфіналі. Відповідно, дві команди їдуть на фінал світу від нашого регіону.
Цього року з нами поїхала команда Вінницького національного університету, яка посіла друге місце у півфіналі в Бухаресті. Організовано все так цікаво, що на змаганнях у Бухаресті може будь-хто взяти участь.
Український фінал не вважають офіційним чвертьфіналом чи відбірковим туром. За результатами українських змагань, перші три команди отримують від міністерства фінансування на організацію поїздки на півфінал у Бухарест (квитки, візи тощо). Це стало можливим з 2001 року, коли МОН України в такий спосіб почало офіційно підтримувати змагання зі спортивного програмування.
Нещодавно студенти із нашого Університету на загальноукраїнських змаганнях посіли дев’яте місце. Але це не вплине на їхню участь 15 – 19 жовтня цього року в півфіналі в Бухаресті. Можна загалом не брати участі в українських змаганнях і подати заявку на участь в Бухаресті.
Кожен регіон світу має свої дати проведення півфіналів. Наприклад, коли ми під час минулого півфіналу в Бухаресті посіли перше місце, то ще мали змогу суто із тренувальних міркувань поїхати в Росію. Там є північноєвропейський регіон, що об’єднує Росію, Казахстан та країни Кавказу. Найсильнішими в тому регіоні виглядають росіяни, вірмени та грузини. Також нас запросили грузини в Батумі на змагання зі спортивного програмування.
Цей регіон дуже сильний, тому що росіяни поставили ці змагання майже на державний рівень. Свідченням потужності цього регіону є те, що до фіналу проходять відразу десять команд. Якщо порівняти дві команди з нашого регіону і десять з їхнього, то різниця доволі відчутна. На півфіналі північноєвропейського регіону в Росії ми увійшли до десятки перших команд, що також давало нам змогу виступити на світовій першості в Канаді. Тож ми одержали подвійну гарантію участі на чемпіонаті світу. Цікаво, що за історію змагань цього регіону жодного разу не їздили на чемпіонат світу, наприклад, грузинські та вірменські команди, була лише одного разу казахстанська команда. Щоразу від цього регіону до фіналу світу виходили перші десять російських команд.
У Росії існують сильні школи спортивного програмування. Росіяни традиційно проводять тренувальні збори, де збираються фактично найкращі російські, українські, білоруські спортивні програмісти. Титуловані учасники привозять завдання й організовують збір для команд, які братимуть участь у фіналі світу. Торік ми до них поїхали і, скажу відверто, багато чого навчилися.
– Тобто було корисно поспілкуватися із росіянами...
– Коли спілкуватися із росіянами через Інтернет, то вони не дуже охоче діляться досвідом. А вже після того, як ми в них побували і потоваришували з ними, то тепер охоче діляться інформацією.
– А як їм вдалося вийти на такий високий рейтинг, створити власні школи, традицію?
– Вони все починали з нуля. Так було в Петрозаводську (Республіка Карелія), що під самою Фінляндією. Один хлопчина запропонував проводити тренувальні збори зі спортивного програмування. Спершу туди з’їжджалися тільки команди із Москви та Петербурга, згодом коло учасників постійно розширювалося.
На останніх тренувальних зборах узяло участь приблизно тридцять команд із Росії, України, Білорусі, Казахстану та інших країн. Коли ми побували на цих зборах (уже після першого місця на півфіналі в Бухаресті), то зрозуміли, що не так усе просто. Нам давали 9 завдань, які ми розв’язали за дві години замість п’яти і достроково знали, що перемогли. Тоді нам здавалося, що ми вже готові перемагати на фіналі чемпіонату світу. Поїхавши до росіян на тренувальні збори, зрозуміли, що може бути серйозна конкуренція, відчули на “власній шкурі” високий рівень підготовки російських команд.
Ці рейтингові тренувальні збори у Петрозаводську росіяни традиційно проводять двічі на рік. Я хотів ще раніше поїхати до них, але одержав відмову. Пояснили, що кількість охочих узяти участь у зборах значна, а місць – обмежена. Окрім того, обґрунтували відмову, що я ще не маю здобутків і, відповідно, маю занизький рівень і побажали успіхів у здобутках (сміється).
Коли ми перемогли у півфіналі у своєму регіоні, тоді нас уже запросили. Коли ми перемогли на чемпіонаті світу, нас автоматично запрошують на кожні свої тренувальні збори. Улітку запрошували на тренувальні збори, що відбувалися наприкінці серпня – на початку вересня. Я дуже хотів, щоб усі наші хлопці, котрі їдуть до Бухареста, побували на цих тренувальних зборах, але на поїздку потрібна відповідна сума (20 – 25 тис. грн), яку, на жаль, ми не знайшли. Може, згодом знайдемо спонсорів на фінансування поїздок наших команд на такі тренувальні збори. Росіяни дуже грамотно й цікаво організовують збори, проводять інтенсивне тренування – щодня. Не кожен витримає щодня по п’ять годин біля комп’ютера. А вже після тренувань автор завдань проводить аналіз – пояснює тим, хто не зміг правильно знайти розв’язок, який передбачав автор. А потім команди ще мають змогу або відвідати спортзал чи басейн, або спробувати після аналізу вдруге розв’язати завдання, які не вдалися. І так дев’ять днів поспіль.
Звісно, щотри дні – перерви.
– Чи потрібно сплачувати внесок за участь у спортивних зборах у Петрозаводську?
– Звісно, кожна команда платить оргвнесок. Ми платили 10 тисяч російських рублів. Цього літа ця сума вже становила 15 тис. російських рублів.
– Чи не виникала у тебе ідея започаткувати такі спортивні збори у Львові? Або оголосити якусь мальовничу місцину в Карпатах таким собі «Глобальним Українським Селом», куди б, як ті бджілки у вулик, зліталися найкращі молоді програмісти з України та з інших країн...
– Коли я подавав заявку на спортивні збори у Петрозаводську, зі мною листувалася пані проректор того університету. Тобто в них це серйозно й офіційно налагоджено. На відкритті зборів виступав ректор їхнього університету. Щось подібне цього року спробували проводити у Харківському інституті радіоелектроніки. Звісно, туди приїхали тільки українські команди. Я туди віз три наші команди, а також свої завдання. Були також росіяни із своїми завданнями, але з них ніхто участі в змаганнях не брав. Вони просто приїжджали подивитися та привезли свої завдання. З’ясувалося, що в Україні наразі недостатньо сильних команд. У нас дуже велика фрагментація: є 4 – 5 сильних команд, а решта ще не дотягують до відповідного рівня. У Харкові росіяни подали, на їхню думку, нескладні завдання, але деякі українські команди зовсім їх не розв’язали. Росіяни подивилися і поїхали. Поки що ми до цього не готові, хоча Україна дуже прогресує порівняно з минулими роками. Можливо, таку ідею можна буде реалізувати в майбутньому, але це ще тільки в перспективі.
– Щоб дійти до такого рівня, як у росіян, потрібен час та ресурси, особливо фінансові. А якщо організувати такі тренувальні збори на українському рівні, тобто спершу на місцевому, як це відбувалося в росіян, щоби сформувати власну школу та традицію стилю зі спортивного програмування і поступово напрацьовувати та досягати високі міжнародні рівні?..
– Так, це можливо. У мане навіть була ідея цього літа зібрати тільки львівські команди, яких традиційно багато. Хотілося організувати літній табір десь у горах. Адже достатньо мати із собою ноутбук із Інтернетом.
– Отже, все-таки ви всупереч, а не завдяки перемогли на чемпіонаті світу в Канаді. Фактично, зробили диво, яке оцінили і глядачі, і фахівці у всьому світі, хто спостерігав за змаганнями. Бо перемогли без усяких бюджетів та іншої підтримки (тренери, психологи, групи підтримки тощо), без могутніх грошовитих спонсорів, які дбають про популярність свого бренду на світових змаганнях. Ви випередили команди найпотужніших університетських центрів світу, і щодо передових технологій та престижу, і щодо традицій та наукових шкіл, а також фантастичних бюджетів. Чи міг би ти розкрити таємницю цього дива? Чи це був свідомий ентузіазм, жага до перемоги, адже ваша діяльність не виглядала як хобі? Якою була ваша мотивація? Зрештою, для західного менталітету ви так і залишаєтеся нерозгаданою таємницею…
– Це професіоналізм. Коли більшість команд приблизно однакового рівня, то щоб стати кращими від них, потрібно більше працювати.
– А як ви досягнули цього рівня професіоналізму, це ж також непросто? Без бюджету, тренерів...
– Ще за рік до фінальних світових змагань ми з хлопцями зібралися в одній із львівських кав’ярень і поставили за мету поїхати на фінал світової першості. Тоді я їм сказав, що потрібно буде багато працювати, і всі погодилися. Чесно кажучи, тоді ніхто не думав про жодну підтримку. Я не знав наперед, чи отримаємо ми гроші, щоб купити собі квитки. Тренувалися ми в мене вдома чи в когось із хлопців. Витрачали на тренування дуже багато часу. Так розвивали свій професіоналізм. Справді, ми вже працювали як команда. Кожен знав, що має зробити в тій чи іншій ситуації. У результаті ми бачили, що виходить набагато краще, ніж ми очікували. Ми писали гарно, швидко і, фактично, не було такого, що ми не могли би зробити. Так мета участі у фіналі світових змагань трансформувалася у мету поборотися за медалі. Ми вже знали, що це наш перший і останній шанс побувати у фіналі студентського чемпіонату світу із спортивного програмування, тому що хлопці вже навчалися на п’ятому курсі, а після закінчення ВНЗ участь у студентських змаганнях уже неможлива, тому ми посилено тренувалися, прагнучи поборотися за медалі чемпіонату світу. Поставили перед собою мету і чітко до неї йшли, працювали над собою.
– А коли відчули момент входження, так би мовити, у вищу лігу?
– Регіон південно-східноєвропейський, до якого ми належимо, порівняно слабенький, бо проходить у фінал лише одна команда. Коли ми в Бухаресті посіли перше місце й одержали путівку на фінал світової першості, то були переконані, що справу зроблено, і фінал наш. Але, поїхавши до росіян, справжніх професіоналів, зрозуміли, що ще не дотягували до лідерства. Змагаючись із ними, посідали п’яте, восьме, а іноді й нижче десятого місця. Це спонукало нас замислитися. Приїхавши із Петрозаводська, мали трохи більше трьох місяців до фіналу. Тренувалися щодня. Брали завдання з попередніх фіналів та півфіналів і щоразу, розв’язуючи їх, дивилися, яке б ми місце посіли в тих чи інших змаганнях, якби брали в них участь. І ці результати поступово покращувалися. І вже наприкінці здобували найвищі рядки в кожному змаганні, завдання з якого почали розглядати. Залишалося тільки впоратися із своїми нервами, щоб на фіналі ніхто не «зірвався». Таке буває. Так трапилося з командою поляків, минулих чемпіонів світу. Вони були фаворитами змагань. Коли ми брали участь у тренувальних зборах у Петрозаводську, вони перемогли на змаганнях із дуже великим відривом. А на фіналі чемпіонату світу не впоралися з нервами і навіть не увійшли в першу десятку, посіли чотирнадцяте місце. Були дуже розчаровані.
Однак ми зуміли зібратися, і нам вдалося вийти на «золото».
– Чи мали достатнє фінансове забезпечення поїздки на чемпіонат світу?
– ІВМ забезпечував перебування в Канаді, а дорогу фінансував університет. Звісно, потребуємо спонсорів. Наприклад, коли летіли до Канади, то мусили вибирати такі рейси, щоб вкластися в суми (через обмеження у фінансах). А специфіка така, що, наприклад, авіарейси в Калгарі (Канада) є не щодня і довелося прибувати на день раніше та залишатися ще на два дні після змагань за свої кошти, щоб летіти тими авіарейсами, які нам дозволяло фінансування. Звичайно, якби була краща фінансова підтримка, було б набагато простіше.
Ми сподобалися організаторам, і два останні дні вимушеного проживання в готелі після завершення чемпіонату світу нам профінансували. Ми були щасливі, бо випередили найсильніші університетські команди світу.
– Успіхів вам і нових досягнень у вашій діяльності та підтримки рідних стін у популяризації в Україні спортивного програмування!
Розмовляв Олександр Лавринович
(Газета “Каменяр” ЛНУ ім І. Франка, №:, жовтень 2008 р.) |
|
| Міні-чат |
|
|
|
|
| Зараз на сайті |
|
|
 Гостей: 2
На сайті немає зареєстрованних користувачів
Користувачів: 5,103
новачок: NataEvgten
|
|
